Міністерство освіти і науки України
Кіровоградська Мала академія наук учнівської
молоді
МАТЕРИНСТВО ЯК
НАЙВИЩА МІРА ВИЯВУ ЖІНОЧНОСТІ У ТВОРАХ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ
Роботу виконала:
Миронюк Анастасія Сергіївна,
учениця 10 класу
Новоархангельської ЗШ І-ІІІ ступенів
Новоархангельського НВО №2
Науковий керівник:
Кривенко Лариса Адольфівна,
учитель української мови
і літератури
Новоархангельської ЗШ І-ІІІ ступенів
Новоархангельського НВО
№2
Кіровоград – 2017
ЗМІСТ
Вступ……………………………………………………………………………...3
Розділ 1. Трагічні долі Шевченкових
матерів……………………………….5
1.1.«Там матір добрую мою ще молодою - у
могилу нужда та праця положила…»………………………………………………………………………………….5
1.2. « Кохайтеся ж, чорнобриві, та не з
москалями»……………………….6
1.3. «Прости
мене, мій синочку! Я… я твоя мати»……………………..13
1.4. «Маріє! Горенько з тобою! Молися,
серденько, молись!»……………16
Розділ 2. Ідеї добра й краси як вічні
категорії буття людини в поетичному доробку Франка…………………………………………………19
2.1.«Хто смів сказать, що не богиня ти?»………………………….………19
Розділ 3. Висока, саможертовна ідея
материнства у творах Андрія Малишка………………………………………………………………………...22
3.1. « І на тім рушничкові…» ………………………..………………………22
3.2. « Хай пилина моя розів’ється у
світі новім
Колоском
чи калиною в вічнім горінні своїм» ……...…………….24
Висновки……………………………………………………………………… 26
Список використаної
літератури…………………………………………..28
ВСТУП
Мама, мамочка, матуся, ненька… Скільки таких ніжних, ласкавих, теплих слів
промовляє кожен з нас до найдорожчої людини. Вона дала нам життя, вибудувала
дорогу в широкий світ, стала тією зірочкою, до якої звертає свій погляд син чи
дочка. З упевненістю можна сказати, що саме від матері залежить, яку стежину в
житті ми оберемо.
Вона – берегиня
роду й громадський діяч, господиня й шанувальниця народних традицій.
Письменники, артисти, художники,
скульптори – кожен, хто звертався до возвеличення жінки, бачив у ній щось
неповторне, незвичайне, властиве лише його світосприйняттю, обставинам життя.
Доля жінки в кріпосницькому суспільстві
була справді трагічною. Хто тільки над нею не знущався? На панщині працювала
однаково з чоловіками, там шмагав її канчуками осавула, вдома виконувала всю
хатню роботу, родила, годувала й виховувала дітей, але за все в сім’ї терпіла
гніт, бо релігія вважала її нижчою істотою в порівнянні з чоловіком. А скільки
жінок ставали жертвами поміщицької розпусти, скільки наклало на себе руки, а
скільки їх помандрувало за військовими валками й без сліду пропали.
І тут на захист потоптаних жіночих прав
встав гнівний Шевченко. Він зібрав воєдино страждання закріпачених жінок усіх
епох і голосно розказав про них цілому світові. Його жіночі образи – це
насамперед незагоєна, найболючіша рана кріпацтва.
А скільки горя, невимовної муки,
голоду, холоду зазнали жінки під час війни. Вони воювали з німецькими
окупантами, тяжко працювали в тилу й віддавали найдорожче, що в них було –
синів.
Ця тема показова й наскрізна у
творчості Андрія Малишка. Він «любив свою матір, а в ній своє походження, свій
рід, свій дар, свою долю, свою Батьківщину. Ця любов була, мабуть,
найголовнішим джерелом його творчості : вона щоразу повертала йому натхнення і
нагадувала, в ім’я чого він працює, вона була і сенсом його схвильованості, і
суттю його мислення.» [7,c.25]
Cтежки матері й сина повік
нероздільні, і для обох –
це джерело сили
і щастя.
Українські письменники плідно працювали
над образом матері в усі часи. Кожен з них уніс свій вклад у цю благородну
справу.
Не могла і я пройти повз цю тему.
Захотілося поринути глибше в тематично-зображальний аспект материнства
найвизначніших майстрів створення образу неньки в українській літературі.
Тому-то й об’єктом дослідження стали твори Шевченка, Франка, Малишка :
особливості творчої манери, вплив умов життя на їх долі, художнє осмислення.
Ще одним з важливих чинників є те, що
до узагальнення образу матері літературознавці звертаються не досить часто. Із
відомих мені джерел можу назвати такі : «Жіноча доля в поезіях Шевченка» - у книзі
К. Дорошенко «Слово про великого Кобзаря», розділ «Образ жінки-матері і
трудівниці» - у книзі І. Пільгука «Традиції Т.Г. Шевченка в українській
літературі», стаття М. Рильського «Жіноча лірика Шевченка» - у його книзі «Про
людину, для людини», літературознавча розвідка Л. Дем’янівської «Андрій
Малишко».
Хотілося б, щоб нові покоління людей
виховувалися на кращих зразках образу матері, плекали в собі оті
найсокровенніші мрії і почуття материнства, були гідними продовжувачами свого
роду й народу.
РОЗДІЛ 1.Трагічні долі Шевченкових
матерів
Материнство. Вічна тема, повз яку не зміг, напевне, пройти ні один митець.
Будь то художник чи композитор, письменник чи співак, його витоки починаються з
неньки. Найніжніші й найтепліші людські почуття переливаються в душу дитини з
материнським молоком.
По-особливому зазвучала ця тема у творчості Тараса Григоровича Шевченка.
«Такого полум’яного
культу материнства, - писав Максим Рильський, - такого апофеозу жіночого
кохання і жіночої муки не знайти, мабуть, ні в одного з поетів світу. Нещасний
в особистому житті, Шевченко найвищу і найчистішу красу світу бачив у жінці, в
матері. Образ жінки-коханки, жінки-матері переливається в нього іноді в … улюблений
ним образ зорі…»[1,c.44]. І коли цю кохану чи матір, цю
чистоту-зорю, цю святиню топчуть, знущаються над нею ожирілі пани і підпанки,
чесна людина, а тим більше поет-трибун, мовчати не може. Тому Шевченко й
заговорив про жінку.
1.1.
«Там
матір добрую мою
Ще молодою - у могилу
Нужда та праця положила»
«Якби ви знали, паничі…»
Мати Тарасова, Катерина Якимівна, була з тих матерів, які віддають дітям усе
своє життя до решти, які нічого в житті не знають, окрім самопосвяти й
непосильної праці : то на панщині, то в господарстві, то коло дітей ( а їх
було шестеро). Вона горіла в тій праці й
клопотах, як свічка на вітрі. І згасла передчасно в сорок років.
Материна смерть,- а сталася вона 20
серпня 1823 року, коли Тарасові було дев’ять з половиною років, - завдала глибокої рани його
душі. Не стало його заступниці, не мав до кого тулитися… Літературознавець Іван
Дзюба у дослідженні про поета під назвою « Тарас Шевченко» розповідає про епізод
із його дитинства : « У Свят-вечір того року принесли вони за звичаєм утрьох –
з братом Микитою і сестрою Яриною – святу вечерю дідові Іванові. Як споконвіку
годилося, стали промовляти : «Святий вечір! Прислали нас, діду, батько й
мати…», - а перед словом «мати» затнулися, і, як пізніше згадував сам Тарас
Шевченко, « усі троє заридали» : « нам не можна було казати: «і мати».[2,c.25]
Те, що
пережив малий Тарас із втратою матері, пам’ять про неї, напевно, зумовило величезне місце в
його творчості образу Матері як утілення найбільшої людської доброти,
самопожертви і святості… І глибоке відчуття втрати, що вилилося в мотиви
сирітства й потребу жіночого-сестринського-співчуття.
Мати Катерина й сестра Катерина давали
йому ласку, розкривали невтомну дбайливість, чуйну доброту й ненавмисну
жертовність жіночої душі – вони немовби заклали в нього ту щирість людяності,
яка стала величиною духу.
1.2.
«
Кохайтеся ж, чорнобриві, та не з москалями»
«Катерина»
Не випадково його перша поема звалася
«Катерина». Тут, у цьому материному й сестриному заповіданні та переживанні
їхньої гіркої долі, пояснення того виняткового місця, яке посідає в його
творчості тема матері, жінки.
Катерина – центральний образ поеми, що
засвідчує вже сам заголовок твору. Зовнішністю своєю – це вродлива селянська
дівчина. У неї чорні брови, карі оченята, біле личко. Цей портрет змальовано в
дусі народних українських пісень, зокрема
«Ой у лузі та ще й при березі…» Неодноразово тут використано стабільні
епітети й порівняння. Пестливі слова в змалюванні портрета говорять нам, що
автор симпатизує героїні, любить її. А взагалі зовнішності Катерини автор
особливої уваги не приділяє, його більше цікавлять її моральні якості, а
найбільше – ставлення до неї суспільства.
За вдачею своєю Катерина щира,
довірлива. Її серце відкрите до людей, як квітка до сонця. Тому вона «полюбила
москалика, як знало серденько[3,c.20] : щиро, вірно й глибоко. Щирість – провідна риса її
вдачі. Покохавши, Катерина весела, ніжна у ставленні до коханого. Це почуття ще
повніше розкриває її благородну натуру. Сама чесна, вона вважає таким і обранця
свого серця і віддається йому, бо вірить, що стане його дружиною. Надмірно
довірлива, вона не підозрює в офіцерові негідника, і, знехтувавши споконвічною
народною традицією, за якою дівчина віддається коханому тільки після шлюбу,
забувши про дівочу цнотливість і стриманість у почуттях, вона занапастила
дівочу честь, честь своїх батьків, своє та їхнє майбутнє. Річ у тім, що в
українському селі дівчина мала велику волю:
Кличе мати
вечеряти,
А донька
не чує;
Де жартує
з москаликом,
Там і
заночує.[3,c.21]
Але ця воля
контролювалася суворими, аж до жорстокості, вимогами до дівочої цноти, і
сільські парубки, добре це знаючи, здебільшого були уважні до дівочої долі, тим
більше, що й їхній недобрий супроти дівчини вчинок зазнав би осуду громади.
Натомість москаль відповідальності за дівочу честь не знав, жив за іншими
поняттями і вважав за доблесть звести якусь сільську красуню. Тому й застерігає
Шевченко дівчат таким рефреном:
Кохайтеся
ж, чорнобриві,
Та не з
москалями,
Бо москалі
– чужі люди,
Роблять
лихо з вами.[3,c.21]
Батьки бачили,
до чого йдеться, і своєчасно попереджували її, навчали, але Катерина
легковажила їх порадами, і ця зневага тяжко покарала сердешну селянську
дівчину. Але це потім, а поки що Катерина не журиться, що стала покриткою,
виглядає милого з походу. Обіцяв же повернутись – значить, повернеться. Так,
вона вірить, бо не розуміє, як це можна дати слово й не дотримати його. У поемі
є характерна деталь : Катерина виглядає офіцера у вікно в новенькій хустинці. У
новенькій, бо хоче йому сподобатись. У новенькій, бо сподівається його
повернення кожної миті. Та дарма. Офіцер, звичайно, обдурив і ніколи не
повернеться туди, де нашкодив. А Катерина народжує нешлюбну дитину, байстря, як
тоді говорили. Драматизм її становища полягає в тому, що вона вже покритка, але
внутрішній світ її такий ясний, що до неї страшна суть цієї драми ще не дійшла : вона все ще вважає себе
нареченою, що очікує повернення милого. Але Шевченко то знає, що її попереду чекає,
і з батьківською ніжністю-тривогою вибухає :
Катерино,
серце моє!
Лишенько з
тобою!
Де ти в
світі подінешся
З малим
сиротою?
Хто
спитає, привітає
Без милого
в світі? [3,c.22]
У цьому
ліричному відступі-зверненні весь Шевченко з його ставленням до народної
недолі. Цей та інші ліричні відступи дали підставу Корнієві Чуковському назвати
Шевченка найніжнішим і найлюдянішим з усіх поетів світу.
Катерина вперше збагнула свою провину,
коли батьки вигнали її з дому, коли її ненька «як мертва на діл повалилась». [3,c.23] Отоді вона
тяжко заридала і в нестямі вигукнула : «Що я наробила?» [3,c.23] У
цьому вигуку – розпач, каяття, запізніле усвідомлення надмірної довірливості й
великої провини перед сім’єю. Так, вона зганьбила не лише дівочу честь, а й знеславила своїх батьків,
завдала їм тяжкої образи. Осиротілі батьки з її вини передчасно сходять в
могилу, бо такої ганьби вони не могли пережити. З якою гіркотою мати вимовляє :
«Оддячила», як страшно слухати прокляття рідної матері, більше того – прокляття
материнства.
Багато важить для характеристики образу
Катерини її прощання з рідними і з селом. Приголомшена жорстоким присудом, що відривав її від усього знайомого й
рідного, а кидав в обійми чужини й безнадії, вона поклонилась батькам, хаті,
взяла з-під вишні крихітку рідної землі
і, бережно загорнувши її в кусень
ганчірки, помістила на грудях навпроти серця. Цей вчинок, а також виголошений
при цьому монолог – свідчення високих патріотичних почуттів цієї , мабуть, неписьменної селянки.
Їй так тяжко покидати рідних і свій край, що до неї вперше приходить думка
про смерть. Від тягару щойно й раніше пережитих страшних душевних мук Катерина
знесилилась, вона може тільки гірко плакати і голосити.
Зважаючи на тяжкий душевний стан
героїні, автор економними деталями малює її внутрішній і зовнішній портрет
пластично, виразно і яскраво:
На голові
хустиночка,
На руках
дитина.
Вийшла з
села – серце мліє;
Назад
подивилась,
Покивала
головою
Та й
заголосила.
Як тополя
стала в полі…
Як роса та
до схід сонця,
Покапали
сльози. [3,c.24]
Тут кожне слово
вагоме і має глибокий підтекст. Візьмімо слово «хустиночка» - єдине, що
стосується одягу, - говорить нам, що в далекі світи вибралась вона легко
одягнутою : і тому що бідна, і тому що не про одяг думалося. Портрет, наданий у
сцені зустрічі з чумаками, підтверджує нам згодом : латана свитина, личаки,
торба й палка від собак – усе її спорядження. Спинимось ще на фразі «Як тополя,
стала в полі…» У ній і зовнішність (струнка, як тополя), і психічний стан
(самотня,як тополя). Або слова «Покивала головою» - скільки змісту у цьому
рухові! Так через зовнішні ознаки автор розкриває нам найтонші порухи душі
героїні.
Вимушені мандри Катерини, її зустріч з
різними людьми до кінця розкривають її характер. Ось зустрілась вона з
чумаками. Закривши дитинча (бо соромно), вона шанобливо звертається до них і
просить милостиню, хоч не відразу зважується на це, а тільки після гострої
внутрішньої боротьби : «Бере шага, аж труситься…». [3,c.25]. Їй, дорослій і
фізично здоровій жінці соромно простягати руку. І вона б ніколи на це не пішла,
якби не обов’язки
матері супроти сина, котрого треба харчувати. Так у малесенькому епізоді
розкрилася благородна натура Катерини. У зустрічі з бездушними солдатами, які з
неї глузують, вона кинула тільки одну іронічну репліку : «І ви, бачу, люде». А
сказано нею чимало : у ній зразу і влучна характеристика, і осуд моральної
розбещеності царської вояччини; у цій фразі і здоровий глузд, і гіркий життєвий
досвід.
Найглибше, до кінця розкрито моральну велич
жінки з народу в сцені зустрічі Катерини зі спокусником, якій передує зимовий
пейзаж : надворі «реве, свище завірюха», що не видно й світа, такий лютий мороз й пронизливий
вітер, що лісничий в теплому одязі не наважується показати носа з хати. І от у
таку скажену непогоду Катерина ( як була в хаті боса й напівгола) полетіла на
шлях, як тільки почула, йдуть військові :
Через
пеньки, заметами,
Летить,
ледве дише.
Боса стала
серед шляху…[3,c.27]
Само собою
виникає два запитання : Яка сила штовхнула роздягнену Катерину на шлях, мов
стрілу з лука? Ця сила – любов, страждання й надія на щасливе подружнє життя,
якого вона прагнула і на котре вона мала більше, ніж право, бо вистраждала його
в тяжких душевних та фізичних муках. І нічим не можна виміряти сили почуттів,
глибини її страждань та міцності сподівань.
І доля – здавалось на мить –
усміхнулась Катерині, бо на цей раз вона таки зустріла того, кому віддала все.
У ту щасливу, як їй здалося, мить, вона була на такій вершині душевного
піднесення , що не зауважила навіть, що боса стоїть на лютому морозі : перед
нею стояв він, той єдиний у світі. І голублячи його очима, вона забула про всі
страждання й муки, що зазнала через нього :
Любий мій
Іване!
Серце моє
кохане!
Де ти так
барився? [3,c.27]
Хіба в цих
словах є хоч тінь докору? Ні, одне лиш кохання і яке кохання! Слухаєш ці слова
і тобі здається, що це говорить не збезчещена й підло покинута покритка посеред
шляху зимою в люту заметіль, а шлюбна статечна дружина, що довго очікувала з дороги
вірне подружжя своє, а він не по своїй вині трохи затримався. Та життя буває
облудне, а щастя часто – примара. З
вершин кохання і надії воно жбурнуло її на іншу вершину – не звіданої ще муки і
чорної розлуки : спокусник пізнавши Катерину, намагався дременути, вдаючи, що
зовсім не бачив її.
Катря ж не припускає й думки, що він,
який, клявся вічно кохати, може відцуратись від неї, поглумившись над її
почуттями. Вона наївно гадає, що він справді не пізнав її і далі продовжує
ласкаво нагадувати йому про себе : «Я
Катруся твоя люба», очевидно, повторюючи його колишні слова, називаючи як
колись, серцем і голубом. Думаючи, що її сльози радості він прийняв за сльози
докору, вона тут же г4амує їх : «Дивись – я не плачу». Але коли у відповідь на
цю ласку й відданість вона почула
брутальний солдафонський окрик, образливе слово-наклеп і дивовижно жорстокий
наказ забрати її геть , вона нарешті зрозуміла, що її підло використано і так
же підло зраджено. І отут з глибини її серця виривається стогін-монолог, в якому
Катерина-жінка принижується задля Катерини-матері, погоджуючись стати офіцерові
наймичкою, дозволяючи йому на її очах кохатись з «цілим світом», аби тільки він
не кидав сина. Та даремно вона апелювала до його батьківських почуттів,
називаючи його батечком, братиком, серцем своїм. Коли вона винесла йому сина –
офіцера й сліду не стало. То вже була межа всіх сил Катерини. У ній щось
надломилось, і вона на грані божевілля не контролюючи своїх дій, покинула серед
шляху дитину, а сама втопилась в ставку. Так закінчилась трагічна історія життя
дівчини-покритки. Материнство з великого щастя стало для неї невимовним горем.
Причини самогубства Катерини : зрада в почуттях і клятві, зневага від
односельчан, жорстокий присуд батьків, огидне знущання від коханця й безпросвітне
майбутнє її сина.
Катерина – класичний трагічний образ.
Основи цього трагізму полягали в тодішніх суспільних відносинах, які по своїй
суті були ворожими трудящим, а в таких умовах
чисте й прекрасне не може розцвітати. Образ Катерини – це образ-жертва,
образ-страждання. Не випадково слова «плакати» і «сльоза» зустрічаються в поемі
36 разів.Разом з Катериною плаче над долею покриток і сам поет. Але він
водночас й обурюється проти суспільства, в якому :
Того в’яжуть,
того ріжуть,
Той сам
себе губить… [3,c.113]
Дещо засуджує
поет і в самій Катерині : нехтування дівочою гордістю, непослух батьків,
відцурання сина. Читаючи поему, розуміємо, що багато чого автор засуджує, але
чимало цією поемою він утверджує : безпосередність і глибину почуттів, моральну
чистоту, чесність і благородство, патріотизм
і любов до батьків, простоту і довірливість, гармонійність між вчинками
і характером.
У літературі кінця ХVІІІ і
першої чверті ХІХ століття на тему зведення дівчини з народу паном-спокусником
відомо чимало творів : «Сердешна Оксана» Квітки-Основ’яненка, «Бідна Ліза»
Карамзіна, «Еда» Баратинського, «Емілія» Суходольського, «Марина» Розена…
Шевченко, продовжуючи кращі мотиви «Сердешної Оксани», пішов далі своїх
попередників, бо він трактував зведення дівчини паном переважно не в
моральному, а в соціальному плані : Дівчат безчестять пани не тому, що деякі з
них погано виховані, а тому, що вони з іншого, панівного класу. Трагедія цих
дівчат зумовлена вовчими суспільними законами : раз аристократ є паном життя й
смерті кріпачки, яка в суспільстві вважається нижчою істотою, то
поводитись з нею можна як завгодно. Тому
автор не моралізує, як його попередники, а гнівно таврує їх вчинки. Коли ж він
торкається моралі, то трактує її з
класових позицій. У трагедії серця однієї дівчини Шеченко на відміну від своїх
попередників побачив і показав трагедію всього народу.
1.3. «Прости
мене, мій синочку!
Я…
я твоя мати»
«Наймичка»
«Не знаю в
літературі всесвітній поета, - писав Іван Франко,- котрий би так витривало, так
гаряче і з цілою свідомістю промовляв в обороні жінок, в обороні їх права на
повне, чисто людське життя, котрий би таким
могучим словом бичував усе те, що в’яже, деморалізує і тисне жінку. Не
знаю в літературі всесвітній поета, котрий би представив так високо і так щиро
людський ідеал жінки-матері…[4,c.93,94]
Шевченко вірить у можливість людини,
яка зберегла добру основу народної моралі : можливість людини традиційного
народного типу – протистояти лихій долі, найтяжчим обставинам життя і знайти
щастя навіть у нещасті, якщо вона не замурована в собі і живе любов’ю, а не
злигодністю духу.
Самопосвятна любов – це в Шевченка сила,
що рятує людину від пропащості. І найбільше ця сила живе в материнській любові.
Протягом усієї своєї творчості Шевченко звертається до цього мотиву, який у
нього здебільшого втілюється в образі й
долі покритки – матері позашлюбної дитини; таку матір суспільство виштовхувало
на узбіччя, прирікало на поневіряння, і їй потрібна була велика душевна сила,
щоб, усупереч усьому, будь-що жити заради дитини. Таку силу має героїня поеми
«Наймичка». Якщо Катерина з однойменної поеми тільки терпить, плаче і в тяжкому
горі, покинувши дитину, кінчає життя самогубством, то Ганна з поеми
«Наймичка» вже здатна забути про
особисту образу й жити задля дитини. Катерина теж любить свою дитину, але це
швидше інстинкт, ніж свідома материнська любов. У Ганни ж вона така могутня, що
ця жінка усе своє життя приносить у жертву задля щастя свого Марка : вона
щодня, щомиті протягом десятків років терпить найбільшу тортуру для матері –
бути Маркові матір’ю і не мати від нього синівської ласки. Мати в «Наймичці» ,
слідуючи за християнськими законами , змінює фатум свого життя : вона підкладає
малого сина старій бездітній родині хуторян з тим, щоб згодом попроситися до
них наймичкою. На відміну від «Катерини», у «Наймичці» історія дівочої кривди
відходить на другий план; тут інше художнє завдання : усе зосереджується на
материнських переживаннях, на материнській місії, яку вона виконує потай.
Хвилина у хвилину, день у день, рік у рік не відходячи від сина, вкладаючи в
нього всю силу материнського піклування й любові, вона мусить критися власне із
материнським характером своїх почуттів – задля сина та його названих батьків,
яких вона полюбила, як і вони її. Тільки за хвилини перед смертю вона зізнається Маркові : “Прости мене, мій синочку! Я… я твоя мати». [3,c.161] А скільки
драматизму в очікуванні смертельно хворою Настею Марка, який вертається з
довгого чумакування і ледве встигає на останній подих матері?
У цій поемі немає характерних для
Шевченка авторських ліричних відступів, темпераментного втручання оповідача,
інтонаційних перепадів; є спокійна сповідь, рівний емоційний тон, але все
наснажене світлим етичним настроєм тихої і спокутної материнської любові. З
метою показу необхідності Насті в житті Марка та його родини Шевченко
використовує наскрізну деталь :
А Марко аж
плакав,
Щоб була
за матір… [3,c.158]
Тричі
наймичку у Київ
Катря
проводжала
Так,як матір
[3,c.159]
Бо без неї
в хаті
Якось
сумно, ніби мати
Покинула
хату… [3,c.159]
А коло
дитини
Так і пада,
ніби мати [3,c.157]
Конфлікт
твору лежить у сфері морального вибору : це драма Ганни, котра заради щастя
сина відмовилася не лише від особистого щастя, а й від високого статусу матері.
Вона криється зі своїм материнством, цілковито присвятивши себе синові та його
родині, і турбується передусім про долю сина, а не власну. Підтвердженням цієї
думки може бути той епізод, коли Ганна ходила на прощу до Києва. А в цей час
відбувалося весілля її сина Марка. Така подія для батьків буває найбільшим
торжеством, вінцем їхніх життєвих зусиль. Ганна ж відмовилася навіть від ролі
посаженої матері, боячись
скомпрометувати сина перед багатими родичами. Спершу йде суто авторська
розповідь :
А наймичка
шкандибає,
Поспішає в
Київ. [3,c.158]
Далі розповідач
веде мову з погляду наймички, тобто описує події, ніби бачачи їх очима героїні
й спільною з нею народнорозмовною мовою :
Прийшла в
Київ – не спочила,
У міщанки
стала,
Найнялася
носить воду,
Бо грошей
не стало
На молебствіє
Варварі.
Носила,
носила,
Кіп із
вісім заробила
Й Маркові
купила
Святу
шапочку в пещерах
У Йвана
святого,
Щоб голова
не боліла
В Марка
молодого… [3,c.158]
Мова героїні не літературно-романтична,
а пісенно-розмовна : спершу це своєрідний покаянний монолог, який далі
змінюється піснею про вдову-дітозгубницю. Пісня розкриває ту альтернативу, що
грізно постала перед молодою матір’ю-покриткою, і якої вона не прийняла.
Не може не зворушити цей образ тихої
щоденної самопожертви. Високо оцінив «Наймичку» Іван Франко, вказавши на те, що
змалювання такої постаті з такою вірністю і правдою, з такою чарівною простотою
і натуральністю, як це зробив Шевченко, належить до найбільших тріумфів
правдивого мистецтва і може бути доказом великої геніальності поета.
1.4. «Маріє! Горенько з тобою! Молися,
серденько, молись!»
«Марія»
Апофеозом материнства, яке завжди святе, є образ Марії в однойменній поемі
«Марія», де на матеріалі біблійної міфології осмислено найбільш універсальні
проблеми людського буття : духовності людини, сенсу її життя, який, на думку
Шевченка, полягає в любові до людей, жертовному служінні всім гнобленим і
стражденним.
Поема «Марія» стала вершинним
втіленням наскрізної для творчості
Шевченка теми материнства, особливо зневаженого, тобто теми матері-покритки.
Поет найвище підносить матерів, чиє життя є втіленням високої та всеосяжної
любові до людей, проголошеної християнством.
Головним джерелом сюжету поеми стала
біблійна легенда про Марію, Йосипа та Ісуса, а також фольклорні твори
(апокрифи, народні різдвяні колядки, вірші). Поет використав їх лаконічно й
лише в тих моментах, які стосуються материнства Марії, її ролі
матері-виховательки великого людинолюбця Ісуса Христа. Описуючи події
євангельської історії, поет уникав зображення містичних моментів, замінюючи їх,
завдяки притаманному йому почуттю реальності, цілком природною мотивацією
вчинків та подій. Стародавні біблійні події й постаті сприймалися поетом як
живі паралелі до сучасності, вічні й завжди актуальні.
На чільному
місці в поемі – наймичка Марія, її доля, мрії, зустріч з апостолом, одруження з
Йосипом, народження Сина, втеча до Єгипту, повернення, перші роки життя в
Назареті й виховання Сина. Йдеться саме про ті події, які найповніше
розкривають материнство Марії, віддану любов до Сина, навчання Його
справедливості, доброти – ті якості, без яких Ісус не став би Боголюдиною. На
думку Шевченка, мати – головна вихователька й навчителька добра й любові до
людей. Це її роль у суспільстві. Марія зображена такою ідеальною матір’ю,
причому матір’ю стражденною-покриткою, яку Йосиф, по-батьківськи люблячи свою
наймичку, врятував від побиття камінням, одружившись з нею.
Першим провіщенням майбутньої незвичайної
долі Марії стає її дівоча краса :
Рожевим квітом
розцвіла
В убогій і чужій
хатині.
А
з добрих молодих плечей
Хітон полатаний
додолу
Тихенько зсунувся.
Ніколи
Такої божої краси
Ніхто не уздрить! [3,c.302]
У Шевченка тілесна
краса – знак краси духовної. І тут же незмінне застереження до дівчат про
небезпеку краси :
Злая ж доля
Колючим терном
провела,
Знущалася над красотою! [3,c.302]
Є у творі поета
епізод зустрічі Марії з безіменним апостолом,провісником приходу Месії, який
стане батьком Ісуса. Ця зустріч вирішить долю не тільки Марії. І відчуття її
доленосності виражено палкими зверненнями Шевченка до своєї героїні :
Маріє! Горенько з
тобою!
Молися,серденько,
молись! [3,c.307]
Цими словами він
звертається й до інших своїх героїнь-дівчат, яких застерігає від небезпек, що
чигають на їхню красу. Незмірно велике почуття Марії ; той вогонь самозабуття,
в якому народжується або гине особистість жінки, призводить читача до розуміння
того, що станеться. Те почуття, що виникло, згадається їй, коли вона народить
Сина і виховуватиме його гідним майбутньої долі Месії. І Син у повсякденних
життєвих враженнях, набираючись мудрості, підтверджував її надії, її віру :
І дивувались фарисеї
І книжники його
речам.
А радість матері
Марії
Неізреченная. Месію,
Самого Бога на землі
Вона вже зріла. [3,c.309]
У цьому творі
Шевченко ще раз сказав вагоме слово про свій біль. Тут він подвигом життя
Богоматері ніби освячує материнство взагалі, і «незаконне» особливо ( бо воно
найстражденніше).
РОЗДІЛ 2. Ідеї добра й краси як вічні
категорії буття людини в поетичному доробку Франка
Окрасою
збірки «З вершин і низин» стали цикли сонетів, які приваблюють не тільки своєю
класичною витонченою формою, а й високими ідеями добра й краси. Іван Франко
оновив застарілу форму сонета, надав йому нового громадянського й філософського
забарвлення.
2.1. «Хто смів сказать, що не богиня ти?»
«Сікстинська
мадонна»
Справжнім шедевром є сонет «Сікстинська
мадонна». Цей твір з’явився під враженням від споглядання геніальної
однойменної картини Рафаеля Санті. У картині майстерно передано поєднання
настрою тривоги Матері Божої за своє дитя з найглибшою ніжністю до нього. Тут
переплітаються божествене й земне начала, лик Богородиці з образом босоногої
жінки. Внутрішній рух цього жіночого образу підкреслюється тривожними тінями
складок одягу, клубоченням хмар під ногами Мадонни, її задумливим поглядом,
здатністю вмить спуститися на землю і водночас залишатися недоступною.
У сонеті звучить віра в непереможну
силу високого мистецтва й владу його шедеврів над душами людей. Франко продовжує
Шевченкову традицію возвеличення жінки-матері, він теж бачить її з немовлям на
руках . Цією красою й ніжністю поет просто заворожений :
Хто смів сказать, що
не богиня ти?
Де той безбожник, що
без серця дрожі
В твоє лице небесне
глянуть може,
Наткнутий блиском
твоєї красоти? [5,c.56]
Лише безбожник не побачить краси Божої
Матері – так емоційно стверджує ліричний герой. У цьому творі утверджується
думка, що саме краса й доброта людини, передовсім жінки-матері,
найпереконливіше засвідчує красу й доброту того, хто її створив, - істиного
Бога.
Франко низько схиляє голову перед
високим мистецтвом епохи Відродження. Він дивується нетлінній, неземній красі
Мадонни :
Так, ти богиня!
Мати, райська роже,
О глянь на мене з свої висоти!
Бач, я, що в небесах не міг найти
Богів, перед тобою клонюсь тоже. [5,c.56]
Франка приваблює загальнолюдський смисл
образу матері, яка в самовідданій любові до сина й самопожертві підноситься до
Мадонни.
Захоплення, любов, а водночас і сумнів,
здивування : «Ти» – «Мадонна», «богиня», «райська рожа», «краса» ліричного
героя, смислову наповненість і багатогранність його образу передають лексеми
«боги», «духи», «висота», «небо», «небеса», «лице небесне», «мати», «Мадонна».
До Мадонни ліричний герой звертається
довірливо, ствердно вигукуючи, не сумніваючись у божественності Мадонни. Душа
героя розкривається, висвітлюється, він зізнається у своїх ваганнях, невір’ї,
навіть запереченні потойбічного життя, існуванні духів.
В утвердженні краси й духовності
Мадонни ліричний герой вдається до крайнощів, відкидаючи всіх богів і підносячи
лише одну богиню – Сікстинську Мадонну :
І час прийде, коли
весь світ покине
Богів і духів, лиш
тебе, богине,
Чтить буде вічно –
тут, на полотні.[5,c.56]
Сонет будується за допомогою тез й
антитез : у першій строфі «Ти – не богиня», у другій «Ти – богиня». Так само
наскрізною в ліричному мовленні є опозиція між божественим та земним, що
допомагає розкрити світ думок і почуттів героя. Образ богині від авторського
заголовка до останньої строфи змальовується мікрообразами, які підкреслюють
ореол, німб, сяйво Богоматері, її земну та небесну сутність. Земна іпостась
богині, її краса розкривається через образ матері, яка цвіте і відцвітає згідно
з невблаганним законом життя і смерті, адже буття людини є короткотривалим.
Натомість Мадонна-мати живе вічно. Однак розквітла рожа підкреслює
«блиск…краси» і земної матері, й небесної богині. Саме перед красою жінки й
Богоматері схиляє голову в любові й пошані ліричний герой : «Перед тобою
клонюсь тоже.» [5,c.56]. В останній
строфі важливим є твердження про вічність образу Богоматері, який змальовано
«на полотні». Так олюднюється образ Мадонни, перенесений у вимір мистецтва.
У сонеті Франка жінка втілює красу
мистецтва, творче натхнення, музу. Образ жінки багатогранний, він асоціюється з
матір’ю –
символом космічного й земного життя, берегинею родючості, смерті й воскресіння.
Через символ вічного оновлення земна жінка виростає до образу матері-діви,
чистої й непорочної краси.
РОЗДІЛ 3. Висока, самопожертовна ідея
материнства у творах Андрія Малишка
3.1. « І на тім рушничкові…»
«Пісня про
рушник»
Тема матері – одна з наскрізних у поезії Андрія Малишка. Усе найдорожче,
найрідніше, найсвятіше у нього пов’язане з образом матері, бо з раннього
дитинства узяв він у серце образ рідної матінки, Ївги Базилихи, яка навчила
його добра, краси, любові до людей. Завжди, коли поет пише про те, що найближче
його серцю, він згадує матір.
«Вкраїно моя», «Мати», «Сиділа мати,
ніби груша дика», «Мамо, я хочу поговорити з вами», поема «Сини», ще багато
найщиріших поетичних творів… Це данина подяки й любові народного поета
священній пам’яті
матері.
Та з-поміж цих скарбів виділяється
«Пісня про рушник», сповнена чаруючої ніжності і простоти, задушевності й безмежної
любові.
«Пісня про рушник» - це пісня про
матір. Цей образ – один із центральних у
творчості Малишка. Передусім це конкретна людина, рідна матір поета, високоталановита людина, яка знала
безліч пісень, чудово їх виконувала і передала своєму синові. У цій пісні поет
у зворушливих і ніжних словах, глибоко поетично оспівав красу й силу
материнської любові й вірності.
Створена ця пісня на міцній народній
основі. З народної творчості взято і сам рушник вишиваний, ним наречена перев’язує молодого,
на ньому подають шановним гостях хліб-сіль, ним прикрашають портрети дорогих
людей. Рушник символізує й розлуку, далеку дорогу. Тільки Андрій Малишко
поглибив розуміння цього образу. На цьому вишиваному рушникові поет бачить усе
: «й росянисту доріжку і зелені луги, й солов’їні гаї», на ньому оживає « й
дитинство, й розлука, й материнська любов.»[6,с.307 ]
На ньому - все
життя, вся доля людська. Адже й дає його синові мати на щастя, на долю, і так
само приймає його син : «Я візьму той рушник, простелю, наче долю». [ 6,с.307 ]
Пісня
невелика за розміром. І слів про матір, власне, сказано зовсім не багато. Але
образ її - виразний, яскравий, зігрітий
синівським почуттям.
Поет говорить насамперед про
материнську любов, від якої немає у світі нічого святішого. Ця любов світиться
в незрадливій, вірній усмішці. Її видно з того, скільки мати ночей не доспала,
співаючи колискові синові, тримаючи руку на його чолі, турбуючись про його
долю, або вишиваючи рушник на дорогу, бо ж знала, що рано чи пізно покличе сина
великий світ.
Ця любов сяє і в «засмучених, хороших,
блакитних очах» матері. Хороших, бо ж мати – добра, щира, хороша людина. І
засмучених – бо ж проводжає сина в далеку дорогу, а на тій дорозі трапляється
всього : і доброго й лихого. А блакитні – мабуть, справді блакитні очі були в
Ївги Остапівни. Народ сприймає цю пісню як пісню про матір взагалі, як символ
материнської любові. Саме тому й можна почути, як у народі співають не блакитні
, а ласкаві очі, бо за кольором вони належать якійсь певній особі, а в кожної
матері вони ласкаві.
Світлому, радісному, хоча й пройнятому
сумом розлуки, звучанню пісні відповідає й сонячний, прекрасний пейзаж. Через
картини природи розкриваються почуття материнської та синівської любові.
Росяниста доріжка, зелені луги, солов’їні гаї, тихий шелест трав, щебетання
дібров – усе це прикмети прекрасного сонячного весняного ранку, бо ще до зорі
рушає син у дорогу – створюють відповідний ліричний настрій, викликають у
слухача спогади про його дитинство, його шляхи, його долю, і, звичайно, про
його матір. Саме тим і пояснюється величезна популярність «Пісні про рушник» у
народі, що вона бентежить, хвилює кожного. І ще тому, що вона проста,
задушевна, що в ній знаходимо картини й образи, знайомі з народних пісень. І
рушник вишиваний, і дорога далека, і щастя-доля, і зелені луги – це все взято
із щедрого арсеналу народної творчості, перетоплене в серці поета, збагачене
його власними образами (щебетання дібров, солов’їні гаї, незрадлива усмішка) і
тому привертає нашу увагу, бентежить, радує, сповнює пердчуттям далеких доріг і
безмежної вдячності найдорожчій нам людині – рідній матері.
3.2.
« Хай пилина моя розів’ється у світі
новім
Колоском
чи калиною в вічнім горінні своїм»
«Сини»
У поемі «Сини» переплетене трагічне й
героїчне. В оригінальній драматизованій формі, де чергуються проза й поезія,
використовується фантастична умовність, розповідається про повоєнну зустріч
матері з синами: двома живими і найменшим, Ванюшкою, – загиблим. Сини
сповідаються матері у своїх добрих ділах на війні - в ім’я майбутнього, в ім’я дружби.
Тема матері у Малишка не вичерпується
спогадами. Трьох синів послала вона захищати Вітчизну від ворогів.
Настав час повернення. І перед зором
ліричного героя постає маленька станція в степу і мати, яка застигла у своєму
материнському чеканні. Мати поета і мати кожного з бійців. «Тоді на станцію
виходить мати. Моя мати в темній хустині над синіми старечими очима, в юхтових
чоботях, припалих пилом польової дороги. Руки її тримають, хліб спечений для
синів, і пахнуть ці руки осіннім вересом і тим бентежним запахом моєї юності,
який ношу я по сьогодні у своєму серці.» [6,с.556 ]
У цьому уривку конкретно й чітко
вимальовується портрет матері, тонко передається її душевний стан, її
відчуженість від себе, її душевне поривання до синів, її віддане, тривожне й
водночас безпомічно-тихе старече чекання.
Доля, життя матері, її психологічний
портрет конкретизується у віршованій частині. Перш за все підкреслюється її
материнська самовідданість і людська трудівнича скромність :
Така ти в мене
вічно, як була:
Між людьми
непомітна, невисока…[6,с.556 ]
А далі йдуть
рядки, у яких образ матері вимальовується в усій повноті й красі:
-
Та я стара. Чого там! Все моє…-
Зітреш усмішку хусткою потиху…
Для інших – хліб, а як собі – то крихту,
Для інших – радість, а собі – що є. [6,с.557 ]
І ось стоїть, маленька й світла, вся – материнське чекання й тривога, вся –
материнська гордість і скорбота, бо двоє лише повернулися до неї.
Старший син, у якого ворог убив дочку, п’ятирічну Олю, - врятував двох німецьких дітей, виніс
їх з пожарища. Мати цілує обвітрені, запечені війною губи старшого сина.
Середній син розповідає, як рятував фронтового друга, побратима-росіянина,
- і його дії схвалює мати : «Добре діло стояти за друга. Святе діло.» [6,с.559 ]
Третя зустріч - з найменшим –
Іваном, Ванюшкою. Він уявляється матері світлим і веселим, як у дитинстві, коли
співала йому колискову. Та не може мати обійняти сина, бо він мертвий. Він
усього себе віддав рідній Батьківщині, щоб вона квітла від Алтаю і по Дунай.
Мати для кожного з них – це чиста трудівнича совість. Характерно, що
розповідають сини матері не про бойові подвиги, героїчні діла, хоч їх було
вдосталь, а про непомітні, здавалося б, вчинки, що свідчать про високі моральні
якості людини.
ВИСНОВКИ
Як бачимо, жіноча недоля була для
Шевченка не тільки соціальною, а й особистою трагедією. Звернімо увагу на назви
його творів про жінок : «Наймичка», «Відьма», «Сова», «Слепая», «Мар’яна-черниця».
Ці назви не
випадкові. Так, наймичками, відьмами, совами, сліпими, черницями і хто-зна ще
ким були жінки в тодішньому суспільстві. Його твори на цю тему – це
обвинувальний акт тодішньому гнобительському ладові, який доводив до такого деморалізуючого стану жінку-матір.
І в цьому новизна світобачення Шевченком цього образу. У трагедії серця однієї дівчини
Шевченко на відміну від своїх попередників зумів побачити й показати трагедію всього
народу.
Велику роль у його творах відіграють ліричні відступи. Супроводжуючи
епічну, часто драматизовану розповідь, вони виявляють авторську оцінку, його
особисте ставлення до зображуваних явищ і вчинків людей, завдяки чому
громадянська схвильованість поета мимоволі передається читачам.
У Франка вміло й глибоко поєднано 2 начала : материнське й божествене. На думку
письменника, мати – це Богиня, а, значить, має жити вічно. Вона – джерело сили
й натхнення кожного з нас, вона – начало всіх начал. Краса й духовність – ось
два крила, на яких тримається материнство. Ця істина утверджується поетом, який
широко використовує риторичні запитання, тези й антитези, символи, гіперболи,
змальовує мікрообрази, які доповнюють велич матері.
Малишко ж інтерпретує тему матері в Шевченка. Згадуючи події, зображені в
поемі Кобзаря «Катерина», говорить про своє до них ставлення, висловлює глибоку
пошану і любов до великого народного поета. Він простежує життя героїні
Шевченка в пізніші часи. Настав час і на кривдників-експлуататорів встала з
сокирою в руках Катерина – уособлення повсталого народу. Трагічне й героїчне у
творх Малишка тісно переплетене, взаємообумовлене. Образ матері в нього – це й
Вітчизна, яка зустрічає сина, змужнілого переможця, після всіх випробувань
справедливої, визвольної і виснажливої війни. Це водночас і образ глибоко
ліричний, задушевно-інтимний і конкретний. Адже мова йде і про рідну поетову
неньку. Глибока думка запліднена в поета життєвою конкретністю. Окремі повороти
його художніх узагальнень відзначаються великою філософською і поетичною
силою.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1.
Рильський М. Дружба народів. – К., 1951.
2.
Дзьоба І. Тарас Шевченко. – К.:
Альтернативи, 2005.
3.
Шевченко Т. Кобзар. – К.: Школа, 2014.
4.
Франко І.Твори, т.17
5.
Франко І. Звершин і низин. – К.:
Радянська школа, 1990.
6.
Малишко А. Поетичні твори.
Літературно-критичні статті. – К.: Наукова думка, 1988.
7.
Павличко Д. Сонця і правди сурма. – У
книзі : А. Малишко. Твори в десяти томах, т.1.
Комментарии
Отправить комментарий